російською

Вместо того, чтобы смотреть в монитор компьютера, не пропуская ни одного момента уже порядком надоевшего Lost, я смотрю на часы и мне кажется...
Часы черные круглые. У них золотой ободок, цифры и стрелки. Цифры арабские. И это хорошо, потому что я с детства не понимала логику римских (теперь понимаю, но все мы из детства).
Так вот... Мне кажется, что когда стрелки окажутся на 12 и при этом за окном будет темно, я обязательно превращусь. Из золушки в мышку или может быть из царевны в лягушку. Странно. Я пишу по-русски.

А еще печально. Что даже если вдруг те самые внешний факторы, о которых я когда-то писала, изменятся и позволят осуществить задуманное и самое желанное, то все равно ничего не получится. Потому что уже появились другие факторы. И я не знаю, как со всем этим бороться.

негарне писання

Поїздка на східне узбережжя Криму вдало завершилась вчорашнім поверненням додому на шосту вечора.
Все було гарно. І автостоп, і пекуче жахливе сонце, і симпатичні (а часом просто цікаві) водії, і гарний пісчаний беріг, і милі будинки прямо на березі, і неймовірний захід сонця, і квіти в волоссі дівчат і на балконах, і приємний рельєф піску на морському дні, і навіть трансовий паб, і холодне морозиво і ще холодніша вода, що обпікала горло, і нічні походеньки по пляжу, і зірки над головою, і місячна доріжка, і чай над морем...
А тепер в Севастополі фестиваль з не дуже хорошими фільмами.
А ще приємні симпатичні дівчата з Києва, а ще Аня зі Львова, а ще паспорт. Той що загран.
В мене чомусь немає натхнення на гарне писання. Напевно, забагато вихідних. Треба більше працювати.

про роль смітників в нашому житті

Вечірня прогулянка рідним районом показала, що наше життя – це один великий смітник. Принаймні, наразі це відчувається сильніше ніж ще 5-6 років тому, коли ми не обтяжені грузом внутрішніх проблем та побутових труднощів гуляли з ранку до ранку рідним районом, спостерігали за мерехтінням вогників порту та дихали повітрям, ароматизованим лінкоранськими акаціями.
В купі сміття грав Поль Моріа „Історія любові”. То була просто дешева китайська шкатулка. В смітнику. Зовсім ціла, не подряпана і навіть не пропахла смітником. Ми забрали її додому і подарували мамі Марини, яка сьогодні помила всі шафи, щоб скласти в них сміття.
В людей забагато речей і те, що ще кілька років тому радувало нас тепер безжалісно лишається там... Серед купи сміття.
В мене вдома аж три телевізори і три комп”ютера, а ще два відика і музичний центр. Останні три речі не працюють і, як не дивно, ризикують опинитись на тому самому смітнику. Але щось не дає мені того зробити. Фетишизм? А може небажання того, щоб ті смітники розростались?
Треба вигадати якусь систему утилізації колишніх корисних речей...

манія переслідування

Знов дуже швидко минають вихідні.
Ніби завершилась половина проекту. Іншу, напевно, робитиму не я.
Я встигла зробити все. Все, що від мене хотіли на ранок 12 липня.
Але немає відчуття, на яке очікувала. Відчуття задоволення від своєї роботи. Дивно, трохи. Може, втома. Може, щось інше.
А ще в мене почалась манія переслідування. Переслідування думок. Страх, що мені не вірять. Я подумала, що то ознака того, що я роблю щось нечесно або кажу нечесно. Все зважила – ніби все щиро і зовсім чесно. То звідки той страх?
А ось ще. Я почала дивтись LOST. Дійсно цікаво.

просто невдалий день

Зранку написала Юля та попросила до 12 липня до- та написати всі статті, яких не вистачає. Ну це, звісно, немало. А сайт має бути заповненим саме в четвер.
Це можна зробити, бо і не таке робила, коли працювала над „улюбленим” проектом.
Але не за таких умов, як зараз.
Завтра буде складний психологічно та можливо і фізично день. Я вже тепер (за десять хвилин до його початку) дуже його боюсь.
До того ж знов якісь внутрішні проблеми. І в мене, і в нього. Як все ж таки складно, коли не можна прости сісти та поговорити, дивлячись одне одному в очі.....................

причини для конфліктів

Наразі такі собі передкритичні дні, чи то ПМС. Напевно, мені просто треба перестати в нього вірити, і тоді мене не будуть мучити всі ці дурниці.
Ось сьогодні трохи наїхала на Марину. Звісно, не без підстав, але можна було промовчати... Але то вирішиться. Часом треба казати людям, що про них думаєш.
В. вчора написав мені смс, через яку задумалась над багатьма питаннями.
Будемо вірити в краще:)
Життя – диво!

дуже мило

Я пішла на прогулянку в Омєгу. Було гарне рожево-блакитне море. І всякі дивні слова.
- Інтєрєсно а тут биваєт снєг?...
:)

робочий графік

Поїхали мої дорогі гості. і розпочалась активна робота. Тепер я розумію, 
що творчою робота не може бути за визначенням.
Бо робота - то щось таке постіне, що весь час тягнеться-тягнеться-...-тягнеться, а творчість - то щось таке минливе, що летить і пролітає непомітно. 
Пишу те, що приходить до голови. 
Маю нині писати про ревнощі, про буденність у відносинах... 
А хіба я про це щось знаю? То буду уявляти себе на місці Наталки, Тані 
та всіх моїх одногрупниць. Створюватиму такий собі збірний образ.
Життя якесь таке дивне. Цілком радісний стан так швидко змінюється на протилежний.
Мені щось скучно останніми днями. Якось по-особливому. Спокійно-скучно. Може їхати у Львів, але для того не час зараз. Аж надто багато зовнішніх факторов, на які ми не впливаємо. Та ніякий SWOT-аналіз не допоможе...